Історічна доцільність створення 1 Козацького батальйону

Українські Козаки були засновниками нашої державності і історічними засовниками ЗСУ України.
Наприклад першим засновником пограничних військ був князь Дмітрій «Байда» Вішневецький який за власний кошторис створив деревяно-земляний замок та захищав селян від грабунку навіть від самих Козаків. Відтак, першою справжньою Запорозькою Січчю, вірогідно, стала не Хортицька, а Томаківська. Найвидатнішими організаторами прикордонних земель були Б. Островський, С. Полозович, П. Лянскоровський, О.Дашкевіч, Б.Претвич та інші, вони стали не тільки оборонцями, а водили козаків у славні бойові походи до Криму і визволили чимало бранців.(книга «Гетьмани України» видавництво «ПРОМІНЬ»2007 рік).
Ті хто вчився на офіцерів спецназу при радянській владі знають, що засновниками спецназу вважаються Українські Козаки, методику яких описав Денис Давидов, під час нападів на французки обози. До сьогодні ця книга має гриф секретності вищого ступеня, та використовуються як практичне керівництво спецпризначеннями усіх розвинутих країн світу. Щодо сумнівів та спорів стосовно історічних витоків Козацтва, згадайте будь ласка хоч одного козака-характерника росіянина, чи поляка, чи литовця? Думаю наші коментарії та доводи з цього питання зайві.
Щоб здолати ворога Українські Козаки завжди об'єднувалися у військові товариства. Так наприклад у lX столітті були бродники, які захищали броди на той час стратегічно важливі військові об'єкти аж до часів Запорізької Січі.
На Великій Україні існували гайдамаки, харцизи, левінці; в Карпатах-опришки, на Лемківщині-збійники, шугаї; на Закрпатті -бескидники, В угорської русі - списаки, батями; на Буковині-борці. Втім найпотужнішими об'єднаннями, своєрідними загонами спецпризначення були Козаки пластуни, характерники та мандрівні кобзарі. Відомо, що кобзарі офіційно входили до складу Запорізького війська і мали окремий кобзарський загін. Більшість із них однаково добре володіли і бандурою, і зброєю. Вони разом із козаками йшли у походи, влаштовували диверсії і силою свого мистецтва піднімали бойовий дух воїнів. Аж ніяк не завжди це були немічні старигани, які мандрували селами із піснями й думами. Насправді кобзарі могли протистояти ворогові навіть у нічних умовах, бо мали перевагу над зрячими: добре розвинений слух. Кожен співець був озброєний особливим «свяченим ножем», який носив під сорочкою на грудях, і костуром (від нього й походить назва техніки боротьби - «костурець»). Вони вправно володіли холодною зброєю, вміли наосліп їздити верхи і на звук стріляти з пістоля. А у XVII-XVIII століттях таємне братство мандрівних кобзарів об'єднувала ще одна, мало кому відома мета: розвідницька, шпигунська діяльність. Товариство мало своїх учителів та учнів, статут, прапор, касу, свою особливу мову - лебійську, а також таємну систему умовних музичних сигналів і знаків, зрозуміти які могли лише «посвячені». Вони мали головну перевагу: до них завжди ставилися прихильно, ніхто не міг запідозрити у старому дідові козацького розвідника. Тож кобзарі з'являлися на базарах Криму чи Туреччини, видивлялися (саме так: у декого сліпота була вдаваною - авт.), дізнавалися про кількість ворожого війська, найкращі маршрути пересування - і розповідали козакам усе, що чули й бачили. Мали ці таємні агенти ще одне завдання: пошук і викуп невільників. Вороги ненавиділи і боялися їх водночас. Коли татарська розвідка зустрічала в степу кобзаря, то жорстоко з ним розправлялася, виколюючи очі. Польська варта влаштовувала на лірників справжні лови. Як писав колись король Ян-Казимир, «...козаків я не боюся, а от кобзарів наказую всіх упіймати та вирубати». Спільнота кобзарів була тісно пов'язана з козаками-характерниками. Є припущення, що кобзарі були одним із відгалужень таємного ордену характерників. Не випадково ж осліплених у бою чи в полоні козаків «переводили» у загін кобзарів, де вони займали чільні посади. Самі ж характерники були своєрідним «спецназом». Вони володіли таємними військовими знаннями, були посвячені в магічні ритуали і могли силою волі чи характеру викликати неймовірні явища. Недарма про них казали: «Куля не брала, шабля не рубала, з води він сухий виходив, а з вогню - мокрий. І крізь стіни пройшов, і по воді пішов». Ці таємні вміння були унікальною системою психофізичної підготовки. Секрет їх у тому, що звичайна людина використовує можливості своєї психіки мінімально, а характерник їх розвивав, досягаючи неймовірних для «простих смертних» результатів. Приміром, отаман Іван Сірко кулю на льоту зупиняв, а внутрішню енергію вмів сконцентрувати так, що від удару шаблі залишалися тільки синці! Гетьман гайдамаків Іван Гонта босоніж ходив по вістрях списів, а характерника козака Мамая за дар зцілювати і ступати по воді порівнювали з Ісусом Христом. Найвідоміший центр таємного ордену характерників був у Медоборах на Тернопільщині. Інший - на Січі. Тут у спеціальній школі розвідників козак учився бути витривалим до спраги, голоду, дощу і снігу, фехтувати із зав'язаними очима, маскуватися, орієнтуватися в лісі чи полі поночі, володіти луком, списом, арканом, шаблею. А ще - вільно орудувати двома шаблями, сидячи верхи, перекидаючи зброю із руки в руку. Ця майстерність здобувалася довгими тренуваннями - зокрема, у бойовому гопаку: під час танцю козак мусив ще й співати, тренуючи і м'язи, і органи дихання. І все це - з шаблями у руках! пластуни були не звичайним куренем, а таємною самобутньою формацією розвідників-диверсантів. На їхній основній базі, замаскованій під мисливське товариство, у плавнях Великого Лугу козаків вишколювали, вчили характерництву та бойовим мистецтвам. Свою назву вони взяли від слова «пласт», що означало лежати пластом. Плазом, притулившись до землі, у густій траві прокрадався розвідник до ворога, виглядав усе, що потрібно, і непомітно відходив. Кілька годин (а то й днів) міг лежати долілиць, вистежуючи неприятеля. Досконало знаючи закони природи, поведінку тварин і людей, пластуни вміли орієнтуватися за допомогою шостого чуття - і це допомагало їм прокрадатися в тил ворога, інколи й на 160 кілометрів вглиб! Вони були чудовими стрільцями, вміли безшумно «знімати» вартових, досконало знали мистецтво фортифікації, мінну та гарматну справи. Це були вуха й очі всієї Січі - тільки найвідважніші, найспритніші мали честь називатися пластунами. Вони використовували конспіративну систему так званих «печаток». Це були військові накази, зашифровані у печатці, наклеєній на віск чи папір. Сам зміст наказу передавали усно. Вигадали цю систему, щоб ворог, навіть полонивши козака, не міг взнати планів запорожців. Іншим популярним методом конспірації було входження в роль мандрівного купця, жебрака, того ж кобзаря. Як справжні розвідники, пластуни досконало знали мову та звичаї сусідніх народів, а тому часто «перевтілювались» у турків чи поляків. Саме життя виробляло у них пильність, кмітливість, вміння пристосовуватися та досконале володіння мистецтвом прихованих, зовні не помітних рухів. Пластун-розвідник був елітою козацького війська. Він не мав права на помилку, а його девіз був один: або випередити ворога і перемогти його, або загинути...
Як відомо з історії, цар Леонід та його спартанці мужньо загинули від рук воїнів перського царя Ксеркса (480 р. до н.е.). Натомість Іван Богун та його козаки, перебуваючи в меншості, зуміли вирвати перемогу у більш чисельнішого супротивника, таким чином битву козаків під Монастирищами у 1653 році можна сміливо назвати «Черкаськими Фермопілами». Під козацькою фортецею Монастирищами 20-21 березня 1653 року відбулась одна з найзнаменитіших битв визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Подвиг українських козаків та самого полковника Івана Богуна можна сміливо прирівняти до подвигу спартанців та їх царя Леоніда під Фермопілами (480 р. до н.е.). Адже як свідчать перекази, Кальницький (Вінницький) полковник Іван Богун мав в своєму підпорядкуванні трохи більше 400 козаків, а польський магнат Стефан Чарнецький понад 15 000 шляхти та найманців - тобто відбірного професійного війська. Проте історики не додають до загальної чисельності польського війська озброєних пахолків, так званих обозних слуг, цебто конюхів, фуражирів, кухарів, ковалів, шевців, теслярів та іншу панську челядь. Ці пахолки (обозні слуги та челядь) були добре озброєні та при нагальній потребі брались за зброю. Такої озброєної челяді (обозних слуг) у корпусі Стефана Чарнецького могло нараховуватись ще додатково до основного професійного війська понад 10 тисяч вояків. Таким чином на кожного козака з загону Івана Богуна приходилось біля 50-60 супротивників...
В реєстрі Кальницького (Вінницького) полку затвердженого Богданом Хмельницьким восени 1649 року зазначено 3970 прізвищ козаків.
Кальницький полк був прикордонним, тобто буферним. Всі дев'ятнадцять сотень цього полку розташовувались обіч «Чорного татарського шляху» на відстані 40-50 км одна від одної, себто одноденного кінного переходу. Полк обіймав територію на північ від середньої течії Південного Бугу до витоків річки Рось, а на південному сході витоків річки Соб, Сороки, Конилки та Гірського Тікича. Таке його розташування робило Кальницький полк надзвичайно важливим у стратегічному значенні для оборони кордонів козацької Держави від Польського королівства. Відстань між крайніми сотнями полку становила близько 250 км, а це щонайменше п'ять денних кінних переходів. Таким чином, аби зібрати полк по тревозі у повному складі потрібно було не менше півтора-два тижні. Починаючи з 1649 і по 1653 рр. полк приймав жваву участь у постійних кровопролитних прикордонних сутичках, а також у великих та малих битвах, в тому числі і під Берестечком, втративши за вказаний період щонайменше 30-40% особового складу.
На момент битви під Монастирищем навесні 1653 року у підпорядкуванні Івана Богуна могло бути біля 2500 тисячі козаків. Враховуючи весняне бездоріжжя, розливи рік та струмків, рівно як і значну відстань між сотнями, а також хвороби та інші поважні причини, козаки Кальницького полку не мали фізичної можливості вчасно прибути на збірні пункти. За таких критичних умов Іван Богун міг зібрати лише козаків найближчих сотень. Польський магнат Стефан Чарнецький не дарма вважався одним із найкращих полководців Речі Посполитої. Будучи не аби яким стратегом, він заздалегідь передбачив дані обставини. Тож керований ним корпус, практично без перешкод просувався «Чорним шляхом» по території Кальницького полку в березні 1653 року. Шляхетські панцирні хоругви Речі Посполитої нараховували більше 15 000 шляхти, жовнірів та німецьких ландцкнехтів, цебто добре вишколеного найманого професійного війська, а також більше 10 000 обозних слуг та добре озброєної челяді. Цей 25 000 польський каральний корпус, використовуючи тактику подвижних кінних загонів, рухався «Чорним шляхом» надзвичайно швидким маршем із Північно-Східної Волині (тепер Житомирська обл..). З метою навести жах на козаків, Чарнецький дав наказ «огнем і мечем» плюндрувати територію. Чоловіків та жінок, дітей та старих жорстоко катували, вішали та садили на палі. Майно грабували, оселі випалювали...
Летючі польські загони нищили дрібні козацькі застави та укріплені містечка. Так були до тла випалені невеликі козацькі фортеці Самгородок, Погребище, Прилука, Липовець та багато інших козацьких сіл та хуторів. Полковник Іван Богун дізнався про навальне просування ворога своєю територією вже тоді, коли поляки були практично «на порозі» полкового міста Кальника (тепер село Іллінецького р-ну Вінницької обл.). На збори не було часу, адже ранньою весною майже всі козаки були по домівках. Заскочений зненацька полковник Іван Богун, розіслав гінців до найближчих від Кальника сотень, аби їх силами перекрити просування польських підрозділів «Чорним шляхом» до Умані. По тривозі було зібрано лише чотири сотні козаків Кальницького полку: Кальницька сотня, котра на 1653 рік могла нараховувати близько 200 козаків, Балабанівська - близько 50 козаків, Терлицька - близько 100 козаків та Цибулівська сотня Уманського полку, в реєстрі якої значилось близько 200 козаків. Варто ще раз вказати, що не всі козаки, котрі значились у реєстрі, змогли вчасно прибути у місце збору. Таким чином Іван Богун за переказими зумів мобілізувати лише близько чотирьохсот козаків. За приблизними підрахунками на одного козака приходилось до сорока польських жовнірів та німецьких найманців. Маючи такий малочислений загін, полковник Іван Богун, будучи одним із найкращих стратегів Запорозького ВІйська, прийняв єдине правильне рішення - заблокувати «Чорний шлях» у напрямку Умані.
На півдорозі до Умані, на відстані одноденного кінного переходу від містечка Кальник, обіч «Чорного шляху», над річкою Конилкою, здавна стояло козацьке містечко - Монастирища (тепер Монастирище). На той час містечко було добре укріпленою фортецею, оперезане численими вовчими ямами, шанцями, ровами та частоколом, головним опорним пунктом фортеці був замок. Укріплення козацької твердині стояли на узвищі природного мису, оточеного з трьох сторін урвищами ярів, по яких з південного та північного боку серед боліт протікала річка Конилка зі своєю притокою. На пагорбі протилежного берега річки Конилки , також оточеному крутими ярами, знаходилась укріплена палісадом фортеця козацької слободи Аврамівка. Саме за її оборонними валами Іван Богун, як то було раніше під Вінницею, завбачливо розташував частину своєї кінноти. Таким чином, панцерні хоругви Стефана Чарнецького могли приступитись до Монастирищенської фортеці лише із рівнинної місцевості західного боку, яка зараз називається Завалля. Запеклі бої під Монастирищами між карателями та козаками розпочались 20 березня і тривали без зупинку дві доби. Із середини фортецю захищала Цибулівська сотня Уманського полку сотника Кгрозденка та частина кінноти Івана Богуна. Після дводенного штурму, як пише Самійло Величко, поляки підпалили в кількох місцях частокіл, підпалили також і замок. В ночі під прикриттям диму, що густо застеляв фортецю та околиці, Іван Богун вивів частину кінноти з Аврамівського укріплення. Цей невеликий козацький підрозділ одягнув на себе кожухи, вивернуті по-татарськи вовною наверх і зайшов до поляків у тил, використавши «Галайову греблю», котра через глибокий яр сполучала село із фортецею. Козаки спільно з Богуном в найдраматичніший момент битви вдарили полякам у тил. Ось як пишуть про це учасники тієї битви - польські шляхтичі В.Каховський та Твардовський: «Військо вдерлось в міські пригороди, уже захопили фортечний вал, уже сотник Кгрозденко був убитий, уже повидирали кілля (частокіл валу). Всі сподівались, що місто ось-ось буде захоплено...». Шляхтич Твардовський також пригадав, що після несподіваної появи Івана Богуна лише з однією сотнею козаків в тилу польського обозу, польське військо охопив жах. Козаки у вивернутих навиворіт кожухах з татарськими хижими криками та завиванням, навально вдарили розпашілим від бою польським хоругвам у спину: «Наші, як ошпарені, кинули свої обози і вантажі, поранених і хворих. Тікали так, що за ніч сім миль пробігли...». Шлях втечі коронного війська проходив дорогою повз козацьку слободу Летичівку та густий дубовий ліс. Впродовж шести верст (близько 7 км) вся дорога в сторону сотенного містечка Цибулів, якою «до лясу» дременули поляки, рясно була вкрита, посіченими на пень, тілами німецьких найманців та польських гонорових карателів...
Самійло Величко сповіщає, що поляки панічно тікали в сторону містечка Цибулів (Черкаська обл.) і називає втрати поляків понад 6 тисяч убитими, та обоз, який вони кинули під Монастирищами. Польські хоругви, хоча і панікуючи зазнали переляку, проте не втратили повну керованість. З боями відступаючи вони зробили так-званий маневр «відворот». Тікаючи в сторону козацької слободи Цибулів, повернули лісовою дорогою по відгалуженню «Соколівського шляху», що тепер проходе через село Антоніна до переправи і бродів через Гірський Тікич в районі села Княжа Криниця, аби мати змогу і надалі грабувати ще не випалені козацькі села та хутори, здобуваючи провіант для жовнірів та фураж для коней. Недобитки польського карального корпусу знову вийшли на «Чорний шлях» та спішним маршем вирушили на Волинь, у межі Речі Посполитої...
В той же час з Умані на допомогу Івану Богуну із кількома полками спішив сам Гетьман Богдан Хмельницький, проте запізнився. Довідавшись про блискучу перемогу козаків під орудою Івана Богуна - «Був дуже задоволений і реготав з польської шляхти». Гора, на якій після боєвиська стояло Запорозьке Військо, напевне на чолі з самим Гетьманом Богданом-Зиновієм Хмельницьким, поруч із Монастирищенською фортецею й донині називається Кошовою. Тобто горою, де розташовувався козацький Кіш (табір). На Генеральній карті України 1647 року укладеній французьким інженером, котрий перебував на службі у польського короля Владислава IV Гійомом Ле Вассером де Бопланом (фр. Guillaume Le Vasseur de Beauplan) (1600 - 1673) з інженерною точністю показані укріплення Монастирищенської фортеці; оборонні вали козацької слободи Аврамівка, також позначені козацька слобода Цибулів, містечко Княжа Криниця та поряд із ним село Полонне (котре пізніше було спалено татарами), Івахни (Івахнова гребля), Коритня, козацька слобода Терлиця, Левухи, Балабанівка та інші.
КОЗАКИ ВОЮВАЛИ ПРОТИ РОСІЇ ЗАВЖДИ
Звісно, не лише проти них. Вони взагалі були доволі розкуті у питанні вибору ворогів. Той факт, що українці та росіяни є православними християнами, анітрохи не заважав козакам воювати проти московитів. Воювали з Росією вони об'єднуючись і з католицькою Польщею, і з лютеранською Швецією, і з мусульманами сунітського напряму з Кримського ханства та Османської імперії. Таких прикладів дуже багато: кримсько-український похід на Москву і Казань 1521 року, Лівонська війна 1558-1583 років, московсько-польська війна 1609-1618 років (частина "Смутних часів" у Росії), Смоленська війна 1632-1634 років, численні протистояння доби Руїни 1657-1687 років, повстання Петра Іваненка (Петрика) у 1692-1693 роках, участь у війнах Швеції і Туреччини проти Росії у 1708-1714 роках, підтримка запорозькими козаками Коліївщини 1768 року тощо. Ба більше, 400 років тому, восени 1618 року, військо гетьмана Петра Сагайдачного разом із польсько-литовською армією здійснило спустошливий похід на Москву. Українці вже штурмували російську столицю і вибивали таранами Арбатські ворота. Однак Сагайдачний їх зупинив - не порозумівся зі своїми союзниками, і козаки відступили. Попри це, польський королевич (а згодом і король) Владислав Ваза до 1634 року позиціонував себе як московського правителя і навіть користувався спеціальною "московитською короною".
Хочеться згадати ще, з особливою повагою, Козаків Холодного Яру, які створили Холодноярську Республіку, (1919-1922) - самопроголошене державне утворення на землях Української Народної Республіки (УНР), у Чигиринському повіті Київської губернії (нині Чигиринському районі Черкаської області), в районі лісового урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники. В часи Радянського Союзу історія цього утворення і його діячів замовчувалась або подавалася викривлено, через те, що, на думку багатьох дослідників, могла викликати ріст небажаних з точки зору представників влади настроїв у суспільстві. У 1918 - 1922 роках православний Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки. У зв'язку з переворотом, жителями села Мельники, на прохання ігумені, щоб вберегти монастир від пограбування, було створено загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупака. До складу загону входило 22 особи. Пізніше, у 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака було обрано командиром полку (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше - сільським вчителем). Його брат Петро Чучупак став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у їхньому вигнанні із Черкас. Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 осіб. Згодом утворилася Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів - отаманами (на згадку про військову традицію козаччини). Василь Чучупак - головний отаман Холодного Яру, Козаки Холодного Яру були з села Мельники . У листопаді 1919 року до Холодного Яру прибув отаман Катеринославщини і Херсонщини Андрій Гулий-Гуленко. Тоді Головним Отаманом Холодного Яру був Василь Чучупак. Йому підпорядковувалися отамани Герасим Нестеренко-Орел, Трифон Гладченко, Михайло Мелашко, Сірко, Око, Чорний Ворон (Чорногузько), Мефодій Голик-Залізняк, Семен Вовк, Калюжний, Д. Канатенко, 1-й і 2-й Олександрійські полки. У березні 1920 року Степова Дивізія армії УНР визволила Херсон від більшовиків та повела вдалий наступ на захід (через Білозерку) по лінії Кам'янка-Єградівка-Ружичів-Чигирин. Зупинилась дивізія в урочищі Холодний Яр, де з'єдналась з Холодноярськими збройними силами. Після загибелі Василя Чучупаки Холодноярську республіку очолив його заступник Іван Деркач, член Холодноярського повстанкому. Він керував збройними силами регіону Холодний Яр під час антирадянського повстання весни - осені 1920 року. 24 вересня 1920 в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада холодноярських отаманів, у ній узяли участь командири Степової Дивізії, отамани інших регіонів. На цій нараді Костю Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру й околиць. У жовтні 1920 року Кость Блакитний склав повноваження Головного отамана Холодного Яру та вирушив у Катеринославську губернію на чолі Степової дивізії. Вплив Холодного Яру не обмежувалися лише Черкащиною. Владу Холодноярської республіки визнавали й прибережні села (вгору по Дніпру до Черкас: Рацеве, Тіньки, Боровиця, Топилівка, Сагунівка, Худяки, Бужин, Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмину (Погорільці, Чорнявка, Трушівці, Худоліївка та інші). Підтримували тісні зв'язки з Холодним Яром й вереміївські отамани Панас Келеберда та Іван Савченко-Нагірний (Золотоніський повіт Полтавської губернії, тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця, смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кропивницький), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, а отже і села Єлисаветградського повіту, значна частина Олександрійського і Звенигородського повітів, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Єлісей Лютий-Черевик, та багато інших. Останнім з Головних отаманів Холодного Яру, обраним на загальному представницькому з'їзді всіх отаманів республіки був отаман Герасим Нестеренко-Орел. Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів у засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в'язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою всі вони загинули смертю героїв.
Декілька історічних фактів з історії УНР, ОУН та УПА:
«Січові стрільці» під командуванням Євгена Коновальця підтримали Директорію УНР у боротьбі проти Скоропадського і розбили під Мотовилівкою вірні гетьману війська. Скоропадський зрікся влади, і 19 грудня 1918 року влада перейшла в руки Директорії УНР, очолюваної Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. У той же день Коновалець декретом Директорії був проведений в Козачі Отамани. У 1929 році Коновалець створює нову організацію ОУН, шляхом злиття кількох старих, в тому числі і УВО. Коновалець стає керівником ОУН. У 1933 році польська поліція повідомила про те, що в с. Бистричі діяв гурток ОУН в кількості 5 чоловік, на чолі якого стоїть Тарас Боровець, який вивісив прапор з написом УВО. Перші загони під назвою УПА-"Поліська Січ" створив з початку німецько-радянської війни Отаман Тара́с Дми́трович Борове́ць (псевдоніми: Тарас Бульба, Чуб, Ґонта) в Олевському районі на Поліссі, який співпрацював з Урядом УНР. На початок 1941 року за командуванням Боровця знаходилося близько 10 000 бійців. Офіційно УПА було створено 14 жовтня 1942 року, у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас є Днем Українського козацтва. З 2015 року є державним святом і неробочим днем. Традицію відновив третій президент України Віктор Ющенко, який в 2005 році ввів святкування річниці створення УПА 14 жовтня.

Заснування і існування УПА - найбільший феномен української історії 20-го століття. Адже ті, хто відстоював незалежність України в 1940-х роках, мав "прослизнути" через страшні 1920-1930-ті роки. Тобто воїни "лісової армії" були виховані тими націоналістами, які пережили 1917-1920-ті роки з їх вірусом більшовизму. Представники УПА не тільки боролися за Україну всіма доступними методами, але і без коливань жертвували життями: якщо "криївку" знаходили радянські розвідники, то її мешканці найчастіше негайно кінчали життя самогубством, щоб не датися живими в руки ворога. Крім того, УПА під час Другої світової війни - єдині в світі, хто воював одночасно і проти гітлерівців, і проти СРСР. Більшість воїнів УПА відрізнялися незвичайною молодістю. Так, за часів розквіту боротьби УПА - в 1943-45-му роках - 20% партизан були в віці 18-19 років (тобто народилися в 1925 році), 15% у віці 20 років (народилися в 1924-му), 13 % - у віці 23 років (народилися в 1921-му), 12% у віці 21 року (народилися в 1923-м), 8% у віці 22 років (народилися в 1922-м). Повстанці примудрялися діставати зброю у Червоній армії, маскуючись під радянських партизан. Крім того, в 1942-44-му роках зброю вдалося виміняти в угорців і навіть німців. Були встановлені певні тарифи в обмін на продукти харчування: одна ручна граната оцінювалася в одне куряче яйце, автомат або гвинтівка - в цілу курку, ручний кулемет - в поросяти, міномет - в кілька мішків картоплі.

З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, котрі також прийняли назву «УПА». Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА-"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Дмитро (Роман) Клячківський, Ростислав Волошин, Яків Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдо «Клим Савур»), а шефом штабу - полковник УНР Леонід Ступницький («Гончаренко»), начальником оперативного відділу став полковник УНР Микола Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина. У липні-серпні 1943 р. німці, з метою знищити загони УПА, силами 10 батальйонів мотопіхоти та 10 000 німецьких і польських поліцейських під командуванням генерала Еріха фон дем Бах-Залевські провели наступ на територію південної Волині. Проте наступ провалився. У липні було відмічено 35 боїв, у серпні - 24, у вересні - 15. Німецькі війська втратили близько 3000 убитих і поранених, УПА - 1237 убитих і поранених. Восени 1943 р. окупаційна влада провела новий наступ на райони, «заражені націоналістичними бандами», силами, якими командував обенгрупенфюрер СС Г. Прюцман. У жовтні-листопаді зафіксовано 47 боїв загонів УПА і близько 125 дрібних боїв місцевих загонів УНС (Українська народна самооборона) з німцями. В результаті бойових дій німці втратили близько 1500 солдатів, загони УПА - 414 бійців. Хоча німецьким каральним військам і не удалося повністю знищити загони УПА, але їм удалося істотно понизити анти-німецькі акції УПА. На переломі 1943-44 УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об'єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20-25 тисяч осіб.

СБУ розсекретила документи КДБ про діяльність Народного визвольного руху:

Яким був рейд УПА в 1944-му до Холодного Яру?

Основними достоїнствами УПА в партизанській війні були:

• Ідейність (знали, за що боролися);
• Гарний морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність);
• Загартованість і витривалість (здатність переносити холод і голод, великі фізичні і психологічні навантаження);
• Військова хитрість, винахідливість, підприємливість;
• Максимально раціональне використання всіх наявних засобів.

Хоча єдиного стандарту для одностроїв в УПА не існувало, були спроби їх запровадити. Червоні партизани в одному з боїв із повстанцями захопили документи, в яких знаходились проекти одностроїв та відзнак, які розроблялись для «УПА-Північ».

27 серпня 1943 Головна команда УПА видала указ, згідно з яким всі члени УПА тепер іменувалися козаками і ділилися на три групи: козаки-стрільці, підстаршини і старшини. Вводилися військові звання і ранги - підстаршинські, старшинські і генеральські.

Присяга вояка УПА

(затверджена УГВР і введена наказом ГВШ ч.7, з 19. VII. 1944.)

Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом y бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу

Загалом, військову службу в УПА в 1942-1954 роках пройшло понад 400 тисяч осіб.

За даними НКВС-МВС СРСР та російського МВС, у 1945-1953 рр. на території західних областей України повстанці здійснили 14 424 диверсійних актів. У 1945-1955 рр. було ліквідовано щонайменше 17 тис. осіб. Всього бійці УПА знищили від 30 до 40 тис. Чол.

Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження і радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р., а деякі з воїнів УПА вийшли зі своїх "криївок" вже після проголошення Незалежності України в 1991 році. Так, якийсь Я. Галащук вийшов з укриття, побудованого в хаті його сестри в Тлумачі Івано-Франківської області, в серпні 1991 року. З 1951-го по 1991 рік нелегалом жив Ілля Оберишин, відомий під псевдо "Стецько", "Кобзар", "Охрім". До 1992 року в хаті сестри ховалася А. Ференчак. Президент України Віктор Ющенко також 29 січня 2010-го своїм указом визнав членів Української повстанської армії (УПА) борцями за незалежність України. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні, залишалося невирішеним до прийняття ВР України пакету законів «Про декомунізацію» 9 квітня 2015 року більшістю голосів та їх підписання Президентом Петром Порошенком 15 травня 2015 року (ще значно раніше декілька західних областей вже приймали рішення про надання пільг ветеранам УПА на своїх рівнях). 9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалили закон «Про правовий статус борців за незалежність України» авторства Юрія Шухевича, у якому вказано перелік організацій, які визнаються таким, що боролись за незалежність України, серед них є Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія. Закони опубліковані 20 травня 2015 року та набули чинності з 21 травня того ж року. З 2015 року вояки УПА мають статус борців за незалежність України у ХХ столітті.

В українському суспільстві з найдавніших і до теперішніх часів завжди цінувався героїзм і самопожертва, розвинутим був культ героїчної особистості. Кодекс честі воїна включав як основу основ виконання обов'язку захисника і борця: захисника землі, де живе його народ і духи його предків, борця з різноманітними ворогами - силами зла. Вороги вважалися рівними демонам, особливо ті, які не поклонялися арійським Богам і не приносили їм жертв. Тому війна була дійством сакральним як метафора принесення ворога у жертву Богам, що вважалось явищем бажаним і позитивним. Козаки - це не селяни, які зажадали вільного життя. Козаки - це вихідці з нижчих прошарків еліти, які в силу різних причин не могли довести своє шляхетство. Згодом до них почали долучатись і представники інших верств населення. У пониззі Дніпра, поблизу сучасного Херсона, існувала Олешківська Січ. Ті запорожці вирішили, що краще жити під владою мусульманського хана, ніж православного царя Петра І. На Слобожанщині, на сучасному українсько-російському прикордонні, в XVII-XVIII століттях мешкали слобідські українські козаки. Вони не залежали ні від Гетьманщини, ні від Запорозької Січі, ні від Ханської України, а користувалися автономією у складі Московського царства (потім - Російської імперії). Слобідських полків було п'ять: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Острогозький. Дуже нетривалий час існували також Балаклійський і Зміївський полки. Територія Острогозького полку майже повністю розташовувалася у межах сучасної Воронезької області Росії. Переважна частина сучасного Донбасу у XVIII столітті входила до складу Запорозької Січі ("Вольностей Війська Запорозького Низового"), утворюючи Кальміуську і Єланецьку паланки. Ба більше, запорожцям належали й частково терени сучасної Ростовської області й Краснодарського краю Росії. Центром Кальміуської паланки вважалося городище Домаха (тепер - Маріуполь). Водночас, північна частина Донеччини входила до складу Ізюмського полку Слобідської України.